Тяглість традицій збройної боротьби за незалежність Батьківщини – це міцна основа віри в перемогу і стійкості нових поколінь оборонців. І ніби на підтвердження цього в грудні 2011 року виповнюється два ювілеї українського війська: 20-та річниця Збройних Сил України та 90-та річниця Другого Зимового походу Армії Української Народної Республіки. Останній збройний чин першої Української самостійної держави у новітній історії і нова сторінка відродженої незалежної України. Визвольна боротьба УНР 1917—1921 рр. – це яскрава ілюстрація того, як армія боронить суверенітет і територіальну цілісність країни у справедливій війні. Тож Збройні Сили України – це пряме продовження нашої питомої традиції захисту Вітчизни і нашого народу від будь-яких посягань агресорів. Саме тому важливо, щоб сучасні воїни знали і пам’ятали ті сторінки воєнної історії України, де кривавими літерами записана боротьба за нашу незалежність.
21 листопада 1920 р. Дієва армія УНР, покинута польськими союзниками, у нерівному бою з Червоною Армією змушена була відступити на територію, зайняту поляками, де її було роззброєно та інтерновано. Та уряд не полишав надії на відновлення збройної боротьби і активно готувався до нового повстання. Як координаційний центр було створено Партизансько-повстанський штаб на чолі з генерал-хорунжим Ю.Тютюнником, який налагоджував зв’язки з антибільшовицьким підпіллям і повстанськими загонами на території Наддніпрянської України.
Після всіх приготувань повстанський рейд було призначено на кінець жовтня 1921 р. 26 жовтня вирушила в похід Подільська повстанська група на чолі з підполк. М. Палієм-Сидорянським, яка пройшла рейдом до 1500 км сучасними Хмельниччиною, Вінниччиною і Київщиною, розгромивши 7-й та 8-й кінні полки і 2-гу бригаду червоного козацтва та низку дрібніших червоноармійських частин. Головний тягар операції ліг на Волинську групу, яку очолив сам Тютюнник та його помічники Л.Ступницький і В.Янченко. 4 листопада загін, що налічував 800 бійців, перейшов польсько-радянський кордон і вирушив углиб Житомирщини для підняття всеукраїнського визвольного повстання.
Незважаючи на те, що половина козаків не мала зброї, а обмундирування та спорядження залишали бажати кращого, повстанці з успішними боями дійшли до стратегічного м. Коростень, захопленню якого відводилося вирішальне значення. 7 листопада вночі почався штурм міста. Проте через тактичні помилки підполк. Л.Ступницького не вдалося сповна виконати план операції. Хоча петлюрівці зуміли захопити вокзал та склад зброї, знищити 20 чекістів і начальника штабу 133-ї бригади 45-ї більшовицької дивізії , випустити із в’язниці бл. 600 політичних в’язнів (здебільшого селян, які не виконали продподаток), червоні встигли підтягти бронепотяги й 1000 курсантів Школи червоних старшин, які вибили Волинську групу з Коростеня. 12 листопада на групу напала частина 9-ї кавалерійської дивізії Г.Котовського, і подальший рух повстанців відбувався під невпинним вогнем червоноармійців. З Подільською групою з’єднатися не вдалося. 17 листопада біля с. Малі Миньки відбувся фінальний бій українських вояків з червоною кіннотою, де дійшло до запеклого багнетного бою і шабельної рубки. Волинську групу було розбито: 400 солдатів упало на полі бою, а 537 потрапило в полон. Тільки 120 чол. зуміло вирватися з оточення і дістатися польської території. З-поміж полонених до «суду», що вібувся 18 листопада, дожило 443 козаки. З них 360 сміливців відмовилися перейти на бік радянської влади, і 21 числа їх усіх розстріляно в с.Базар (тепер – Житомирська обл.). Наймолодшому з розстріляних було 17 р. 20 листопада залишки Волинської групи перейшли кордон з Польщею, а Подільська група повернулася з рейду щойно 6 грудня 1921 р., поставивши крапку в Другому Зимовому поході та Визвольних змаганнях 1917—1921 рр.
Та не дивлячись на трагічну розв’язку походу, не може не викликати захоплення сміливість, рішучість і віра, з якими козаки в 20-градусний мороз ішли визволяти Україну. Саме воїнська честь, що не дозволяє сидіти склавши руки, доки є хоч якась можливість боротися збройно, рухала ними. 360 розстріляних під Базаром – це когорта найбільш вірних Батьківщині, які не зрадили її навіть перед лицем смерті, для яких українська державна ідея стояла вище, ніж інстинкт самозбереження, які виконали свій військовий обов’язок до кінця.
Пам’ятаймо їх подвиг, виховуймо воїнів таких же мужніх, таких же рішучих, таких же вірних Україні – і оборона України буде нездоланною!
Бігун Ігор