22-го вересня 2010 року у бібліотеці Антоновичів НаУКМА відбулася презентація шеститомного доробку українського правозахисника, дисидента, одного із засновників Української Гельсинської Групи, нині проректора Українського Католицького Університету Мирослава Мариновича з дивною назвою як для такої кількості томів – «Вибране». Не легко самому залишатися людиною після того, як у тобі її не бачили багато років. Ще важче зберегти після такого у своєму серці любов. Проте не все в житті зводиться до єдиного знаменника. Завжди є ті, хто, через труднощі гартуючи у собі твердість духу, зберігають м’якість і доброту серця. Одним із таких є Мирослав Маринович – багатолітній в’язень Брєжнєвських концтаборів, один із засновників Української Гельсинської Групи, нині проректор Українського Католицького Університету. Він продовжує боротися проти несправедливості і зараз – у грудні 2009 року він заявив, що на рік відмовляється від в’їзду у країни Шенгенської зони через неймовірно принизливу візову бюрократію, яку доводиться проживати українським громадянам при подачі документів для подорожі закордон.
22-го вересня 2010 року у бібліотеці Антоновичів НаУКМА відбулася презентація його шеститомного доробку з дивною назвою як для такої кількості томів – «Вибране». Присутній на зустрічі директор видавництва «Дух і Літера» Костянтин Сігов особливо наголошував – «надзвичайно цікавий жанр запропоновано цим шеститомником... Ідеться не про одну книгу як «Вибране», а про шість томів і це тільки вибраного».
Як говорили доповідачі на зустрічі, а серед них були і Вадим Скуратівський, і Вахтанг Кіпіані, і Віталій Портніков, це вибране зібрання творів є унікальним ще й тому, що кожен може знайти том для себе, бо кожна книга тут – це вибране з певного жанру чи історичного періоду: перший – ранні та автобіографічні твори, листи; другий – портрети друзів, дрогобицькі репортажі (автор живе і працює у містечку Дрогобич на Львівщині), дорожні замальовки; третій – публіцистичні статті; четвертий – наукові праці; п’ятий – передмови, рецензії, виступи, інтерв’ю; шостий – монографія «Українська ідея і християнство: або коли гарцюють кольорові коні апокаліпсису».
Костянтин Сігов, коли коментував таку строкатість «Вибраного» Мирослава Мариновича, то знайшов порівняння цьому феномену у статті гарвардського візантолога Ігора Шевченка «Many worlds of Peter Mohyla». «Ці багато світів Петра Могили – цікава українська риса. Українці мають єднати багато світів. І це, я думаю, наскрізна тема Мирослава Мариновича – він єднає багато світів. І в цьому власне вбачає не просто мозаїчність…, а власне щось ще більш синтетичне, що є властивим для Києва і для України» - зазначив він. Проте, не зважаючи на цю мозаїчність, усі шість томів поєднуються для того, щоб створити єдину довершену картину.
Вадим Скуратівський та в принципі, як і Віктор Портніков та Сергій Пролеєв багато наголошували на унікальності автора через його «католицтво», хоча насправді Мирослав Маринович, як він сам про це пізніше зазначив, є греко-католиком, що далеко не одне і теж, але й не так вже й важливо у той момент. Так, наприклад, саме в’язневі концтабору Мирославу Мариновичу доручили писати листа папі Римському.
Розповідаючи про своє нелегке життя, але завжди із Богом у серці, автор «Вибраного» згадував і про надзвичайно важкий період внутрішньої кризи – «найбільшу поразку у табірному житті», як він сам назвав. Це був один із таборових страйків, який пан Мирослав вирішив не продовжувати, бо вважав, що це вже не має сенсу. Коли він вийшов на роботу, то наглядач змусив його робити те, що було заборонено таборовими законами і тоді пан Мирослав не мав сил опертися цьому наказові, але каже, що зараз той випадок має для нього дуже важливе значення, адже ми всі можемо помилитися, «той камертон може дати збій, але дуже важливо потім не сказати собі «Ну, все кінець. Мене вже ніколи не зрозуміють… Мене вже ніколи не пошанують і т.д. і т.д..». Треба мати можливість і силу сказати собі: «Я знову став сильним, я знову зможу боротися».
Що дуже важливо на сьогодні – Мирослав Маринович говорить про неприйняття ненависті як основу для побудови національного щастя. Це одна із найголовніших тез, яку ця людина намагається донести завдяки своїй творчості та громадській роботі. «Я не хочу щастя на ненависті до інших, я не хочу щастя на кривді інших». Якщо закладати такі цеглини в українську державність, то новозведена будівля ніколи не похитнеться.
На презентації була Ольга Ворожбит
|