Другий Зимовий похід 1921 року є унікальним явищем. Для того, щоб усвідомити його велич і мужність учасників потрібно знати, що навіть всесвітня військова історія має невелику кількість подібних героїчних прикладів. Українська ж нація неодноразово демонструвала подібне. Зокрема, у бою під Берестечком 300 козаків захищали переправу через р. Пляшівка і до останнього подиху боролися з поляками. Вони не прийняли за зраду ідеї обіцяне їм життя і всі згинули на полі бою. Ще один такий приклад українці продемонстрували 29 січня 1918 р., коли 300 гімназистів приєдналися до не чисельного українського війська і намагалися не пропустити багатотисячне більшовицьке військо під керівництвом Антонова-Овсієнка до Києва. Вони, як і герої Базару, загинули у нерівній боротьбі, але не зрадили ідеї за яку боролися.Другий Зимовий похід 1921 року є унікальним явищем. Для того, щоб усвідомити його велич і мужність учасників потрібно знати, що навіть всесвітня військова історія має невелику кількість подібних героїчних прикладів. Українська ж нація неодноразово демонструвала подібне. Зокрема, у бою під Берестечком 300 козаків захищали переправу через р. Пляшівка і до останнього подиху боролися з поляками. Вони не прийняли за зраду ідеї обіцяне їм життя і всі згинули на полі бою. Ще один такий приклад українці продемонстрували 29 січня 1918 р., коли 300 гімназистів приєдналися до не чисельного українського війська і намагалися не пропустити багатотисячне більшовицьке військо під керівництвом Антонова-Овсієнка до Києва. Вони, як і герої Базару, загинули у нерівній боротьбі, але не зрадили ідеї за яку боролися.
Деякі сучасні дослідники зазначають, що Другий Зимовий похід закінчився цілковитою поразкою і через це повалення більшовицької влади прийшлося відкласти на невизначений термін. Це твердження в певній мірі має сенс, адже не вдалося виконати запланованого – підняти всенародне повстання та повалити більшовицьку владу. Багатьох українських героїв, які прийняли у ньому участь було втрачено.
Та навіть ці недоліки не можуть применшити значення Зимового походу 1921 р. для продовження процесу українського державотворення.
Цей похід засвідчив тяглість національно-визвольної боротьби. Тобто, продемонстрував, що українське військо та народ не бажає здаватися, і прагне продовжувати визвольні змагання, незважаючи на те, що вони вже тривали 4 роки і завдали йому значних втрат.
Навіть після того як українські вояки повернулися з походу до польських таборів інтернованих, вони, не припинили боротьби. Продовжували навчання в командних школах, відвідували заняття з військових дисциплін, проводили агітацію за продовження війни проти більшовицької влади. Тобто військо було готове у будь-який час повернутися в Україну.
На весну 1921 р. планувалося проведення нової повстанської акції, на кшталт, Зимового походу 1921 р. Більшовицьке керівництво дізналося про це, тому, не поспішало виводити своїх військ з Правобережної України. На засіданні Політбюро ЦК КПУ, що відбувалося 25 березня 1922 р. розглядалося питання скорочення чисельності більшовицьких військ на Правобережній Україні. Проте було вирішено, що цей регіон залишається небезпечним для більшовицької влади. За Надзвичайними комісіями залишили право виносити вищу міру покарання за злочини, що пов’язані з «бандитизмом» [1].
Учасники походу були переконані у тому, що їхня боротьба не мине безслідно і, що вона призведе до повалення більшовицької влади в Україні. У цьому значенні пророчими були відомі слова козака Степана Щербака, виголошені перед розстрілом у м. Базарі: «Від себе і козаків яких я знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає, і ми не боїмося смерті, але до вас служити не підемо. Коли ж ви повбиваєте нас, то знайте, що за нас вам помстить увесь український народ!...». І довго не прийшлося чекати. Першим відгуком на трагедію Базару стала діяльність Волинської Повстанської Армії, яка була створена у грудні 1921 р. і діяла до 15 жовтня 1922 р. Командував нею Панас Петрик – учасник Зимового походу 1921 р., якому вдалося втекти від червоноармійців під Малими Миньками. Через 21 рік після трагедії Базару було створено Українську Повстанську Армію, яка боролася з радянською владою в Західній Україні. Значна кількість учасників селянських повстань та учасників Другого Зимового походу прийняли участь у боротьбі УПА. Нпариклад, начальником штабу УПА-Північ, був Леонід Ступницький, той самий, що керував одним з відділів під час наступу на Коростень.
Завдяки походу вдалося зберегти українську армію від деморалізації, яка могла розпочатися, коли б стояли на місці. Ті умови у яких перебувала інтернована українська армія – це нестача їжі, брак одягу, ставлення військового керівництва Польщі, Румунії робило з них пригнічених людей, часом зовсім нездатних до конструктивної праці.
Це був час, коли кожен старшина, кожен козак мав тверду надію на швидке повернення на Батьківщину. Вояки намагалися не втрачати вояцького духу, жили спогадами про минулу боротьбу за українську державність, а водночас готувалися до нових змагань та до помсти більшовикам.
Прийняти участь у поході польська та румунська влада дозволила обмеженій кількості українських вояків. Хоча до цього прагнуло набагато більше людей. про що свідчать мемуари учасників походу та списки вояків, які бажали вирушити в похід, що зберігаються у фонді Партизансько-Повстанського Штабу ЦДАВОВУ.
Навіть ту незначну кількість вояків, що вирушили для визволення України польська сторона не забезпечила належним чином. 60 % вояків Волинської повстанської групи були одягнені в лахміття, на 200 стрільців – 48 було босих, а 30 – підв’язували черевики шнурками, плащів не мав майже ніхто. І це при тому, що поляки зобов’язувалися забезпечити 5000 українських вояків.
Зимовий похід 1921 р. продемонстрував, що ідея незалежної України, за яку провадилася боротьба мала реальний ґрунт у широких масах в Україні, а також, що між урядом УНР та українським населенням існував тісний зв’язок.
Після чотирирічної боротьби, яка відбувалася в Україні значно зросла свідомість українського населення. Коли на початку цієї боротьби селяни не цікавилися, ні національно-визвольною боротьбою, ні постатями, що нею керували, то вже на 1921 р. більшість селян розуміли за що бореться С. Петлюра та уряд УНР, чому відбувалися селянські повстання проти більшовиків.
Цю тезу підтверджує лист міністра шляхів М. Янківського та голови Одеської української просвіти Никона Добавіцького: «На селі, де три роки назад ніхто не знав про Український рух, про боротьбу за свою державність, тепер приходилось здибати дядьків, котрі ясно розуміють «кацапів», як грабіжників, як чужих людей, котрі хотять працею і хлібом українця поживитись і навіть висловлюються про те, аби Україна була собі окремо» [2]. Значну роль у цьому процесі відіграла діяльність ППШ, який готував Зимовий похід 1921 р. та всенародне повстання.
Другий Зимовий похід був маршем віри в перемогу. Учасники походу йшли як оборонці правди і честі своєї нації, вони передавали населенню віру в правоту своєї справи. Така незламність духу могла виникнути лише у тих людей, які знали за що боролися. І вірили у майбутнє своєї Батьківщини.
Напередодні походу жоден з його учасників не сумнівався у перемозі. Це підтверджують слова керівництва походу та спогади старшин та козаків.
Симон Петлюра у наказі ППШ про початок Другого Зимового походу визнає, що боротьба буде важкою, але жодного натяку немає на поразку: « Пане генерале, виряджаючи Вас, П.П. Штаб та старшин з козаками на велику справу звільнення Батьківщини нашої від московських ворогів, від цілого серця хочу побажати успіху в тій тяжкій боротьбі, яку прийдеться провадити на Україні. Прошу передати старшинам й козакам мій привіт, а при розпочаттю справи з’ясувати їм всю історичну вагу та патріотичне значення того великого акту самопосвяти, який вони виявляють вирушаючи на Україну, щоб від ворогів її звільнити та розпочати працю для національно-державної відбудови її. Щасти Боже і Вам і всім старшинам та козакам, що вирушають в далеку та тяжку дорогу успіху і слави на добро і щастя нашій Батьківщині» [3].
Напередодні походу у с. Курганному перед вояцтвом, що вирушало в нього виступив ген.-хор. Ю. Тютюнник. Він вказував, що похід буде важким, що не вистачає зброї, одягу, що все це потрібно буде здобувати від ворога. Але і в його словах не було і натяку на невдачу.
Про настрій козацтва після переходу польсько-радянського кордону розповідають спогади сотника Григорія Рогозного: «Всіх опанувала загальна радість. І старшини і стрільці розуміли, як може заважити на терезах боротьби за українську державу вдалий такий похід» [4].
Це вже значно пізніше, коли Другий Зимовий похід закінчився почали задумуватися над причинами його поразки. Коли стало відомо, що ніякої всеукраїнської повстанської мережі вже не існує, що відомості, які надходили до ППШ були перебільшені, коли дізналися, що серед працівників ППШ та оточення С. Петлюри були більшовицькі агенти і більшовики були готові до цієї військової акції. На початку походу про це ніхто не знав і вірив у його перемогу.
Завдяки учасникам походу було створено легенду про найбільшого борця за незалежність України – Симона Петлюру. Саме це ім’я для багатьох українців тоді стало символом волі.
Як відомо підготовка цієї військової акції розпочалася після багаторазових звернень українців до уряду УНР та Головного Отамана взяти боротьбу, що відбувалася в Україні під своє керівництво та повернутися в Україну з військом.
Як приклад, хотів би зацитувати Вам звернення представників Головного Українського Повстанчого Народного Комітету Волині і Поділля до С. Петлюри: «Тобі Батьку і Провідниче наш великий, Великий Вождю Українського народу… Народ український не може терпіти довше, сповнилася міра терпіння і муки: Ми ждемо Твого руху, Твого слова, керівництва Твого, Твоєї помочі Головний Отаман наш, Голово Рідної Справи нашої, – дай свою руку, дай гасло – всі ми клянемося , що до одного, як один підемо на останній упертий бій з ворогом, бо вже стало так, що або волю добути, або вдома не бути!» [5]. Таких звернень до Головного Отамана були десятки.
Після закінчення Другого Зимового походу національно-визвольна війна українського народу пов’язувалася з іменем Головного Отамана. Його праця і авторитет об’єднувала українців до подальшої боротьби. Це й стало причиною його смерті 25 травня 1926 року.
Завдяки походу українці побачили справжнє ставлення до своєї національно-визвольної боротьби та незалежності представників Заходу. У найвідповідальніший момент українських національно-визвольних змагань демократична Європа і США відмовилися підтримати боротьбу за утвердження УНР. Сталося це тому, що суспільно-політичні кола цих країн потрапили під вплив польських та російських теорій про те що для рівноваги військових сил в Європі мають існувати сильна Росія і життєздатна Польща, які можуть бути такими, коли володітимуть частиною українських земель.
Лише згодом Захід почав усвідомлювати, що українська справа є найважливіша у європейській політиці. Не сумніваючись у тому, що Україна рано, чи пізно здобуде свою незалежність західні країни, хвилювало питання, яку групу держав підтримає Україна і як це вплине на міжнародну ситуацію [6].
Відродження у цей період УНР та самостійне її існування могло повернути споконвічні загальнолюдські права, як українському так і десяткам інших народів. Однак західні країни, розуміли, що навколо «українського питання» існує низка суперечностей нерозв’язання яких загрожує порушенням європейського миру. Вони не були зацікавлені у вирішенні справжніх вимог національно-визвольного руху в Україні, а просто намагалися використовувати її економічні та соціальні можливості.
Цей похід сприяв консолідації українського населення. У його підготовці приймала участь значна кількість людей – вони були співробітниками ППШ, діяли у партизанських загонах та підпільних організаціях, що підпорядковувалися цій установі. Під час самого походу надавали підтримку українським воякам. Як свідчать анкети розстріляних під Базаром, у ньому прийняли участь не лише представники українського, а й інших народів – росіяни, поляки, євреї, білоруси.
Українське населення надавало допомогу Українській Повстанській Армії. Здебільшого вона мала пасивний характер – надання продуктів харчування, підвід, інформації про більшовицькі війська, були провідниками тощо. Лише окремі селяни наважувалися приєднатися до вояцьких лав.
Крім того, учасники походу пронесли перед очима народних мас національний прапор Української Народної Республіки. Той прапор, який у 1991 р. з’явився над всіма державними установами незалежної України. І свідчив про втілення в життя мрії кожного з учасників Зимового походу 1921 р. [7].
Підсумовуючи все сказане треба зазначити, що Зимовий похід 1921 р. поруч з негативними мав певні позитивні наслідки, які сприяли продовженню національно-визвольної боротьби українського народу та його державотворенню, яке завершилося створенням незалежної України. Крім того, подвиг здійснений його учасниками є яскравим прикладом того, як потрібно любити свою країну.