19 березня у легендарної поетеси Ліни Костенко - ювілей
Ліна Костенко, вже не просто відома, але легендарна поетеса, що давно увійшла до класики української літератури завтра святкує свій ювілей. З приводу цієї дати, що стосуєтся непересічної людни, яка привнесла в українську поезію дух щирості та співпереживання, на якийсь момент здається забутих, публікую нижче її біографію та деякі сторінки з її життя.
Ліна Костенко закінчила інститут у 1956р., а наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі».
Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958р., згодом — збірка «Мандрівки серця» (1961р.).
У 1962р. збірка «Зоряний інтеграл» була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність».
У 1963р. разом із А. Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники». 1964-1965 pp. були, очевидно, часом переоцінки цінностей, зокрема світоглядних. Л. Костенко не належала до якихось дисидентських організацій, але коли в 1965 році почались арешти української інтелігенції,— підписувала листи протесту, коли у Львові судили В. Чорновола і його друзів, вона була на процесі. У 1969р. Осип Зенкевич видав у діаспорі велику збірку «Поезії», до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема поезії, які поширювалися у «самвидаві» через заборону комуністичною цензурою.
Ще одна збірка «Княжа гора» була розсипана у 1972 р. Це не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими.
У 1977р. надрукована збірка Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки», через два роки роман у віршах «Маруся Чурай», а у 1980р. — збірка «Неповторність».
У 1987р. вийшла збірка «Сад нетанучих скульптур». За роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» поетеса отримала Державну премію України імені Т. Г. Шевченка.
Збірка «Вибране» побачила світу 1989р.
За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. У 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко найвищою своєю відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах «Берестечко» і окремою брошурою видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999р. в національному університеті «Києво-Могилянська академія». У 2000р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги.
Під час Помаранчевої Революції поетеса була довіреною особою лідера опозиції Віктора Ющенка.
Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти, що й досі змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко вгадуваним. Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою «предтечею», однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії. Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією. 1 не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверталася в поезію: читач відчував справжню тугу за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів. «Вічна ріка» — вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам'ять, «вічна ріка» — це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське.
Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито:
/ не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю.
Її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Л. Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялись ЇЇ чіпати.
…
Творчість Ліни Костенко — визначне явище в українській літературі новітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компромісності, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно-суспільним чинником. У її поезії прекрасно згармонізовані ліричне й епічне начала: одкровення авторського «я» поєднується зі словесним живописом, об'єктивною, зіпертою на картини та сцени, розповіддю, сюжетністю, умінням малювати характери, відтворювати колорит далеких та близьких часів. Найбільшою мірою це виявилося в поемах Ліни Костенко, і передовсім у її історичному романі у віршах «Маруся Чурай».
Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства... Пошук цей нерідко пов'язаний з «інтенсивним переживанням культури», а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу — все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси/досконалості, затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити людську гідність...
На одній з прес-конференцій Ліна Костенко нагадала, що поклик письменника — писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні»:
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
Драматична поема «Сніг у Флоренції», «Дума про братів не-азовських», роман у віршах «Маруся Чурай», історичний роман «Берестечко», вірші «Страшні слова, коли вони мовчать», «Українське альфреско», «Виходжу в сад, він чорний і худий», «Хай буде легко. Дотиком пера», «Недумано, негадано».
Абзац інтерв’ю Ліни Костенко «На сьогодні у нас сформоване громадянське суспільство» кореспонденту газети «Україна молода» про всенародне зрушення 2004 року.
«Вперше за всі роки я побачила покоління, яке мені близьке і рідне. Із 60-х років минулого століття, коли ми були такі молоді і били кулаками по воронках, коли були суди, я такого покоління не бачила. Я своєю молодістю побачила вашу молодість, і одна є тільки різниця, яка мене дуже втішає: ми били кулаками по воронках, а воронки вас бояться, уже не під’їжджають. Бо нас ще хапали. Мене – ні. Чомусь не хапали. У Львові на суді Славка Чорновола я хотіла пройти в суд, а міліціонер не пускає, схопив мене за плечі, за руки. Я кажу: «Сволоч, тримай руки при собі». А він каже: як я міліціонер, так і сволоч. Я кажу: «Ти сволоч не того, що ти міліціонер, а тому що тут стоїш». А він каже: «Меня здесь поставили, потому я и стою». – «Тому ти й сволоч, – кажу, – бо ти не знаєш, чого ти тут стоїш, а я знаю, чого сюди прийшла». Правда, на мене прийшло зі Львова 10 скарг, що я поводила себе непристойно й обзивала непристойними словами міліцію, суд та інші органи влади. Гончар мене викликав до себе, запросив у Спілку письменників, покликав Смолича, щоб розмова відбулася при комусь і каже: Ліно Василівно, я не вірю своїм очам, тут надійшла заява на вас, що ви говорили непристойні слова на міліцію і на тих інших. А я кажу: я говорила «сволочі» і «фашисти», якщо це непристойні слова, то, будь ласка, я підтверджую. Гончар не знав, що робити. Він мене дуже просив, щоб я дала відсіч буржуазним націоналістам. Кажу, не знаю, не бачила, не можу дати відсічі. Тут я бачила дуже багато поганих людей, я їм дам відсіч. Ні, каже, ви знаєте, воно ж так: отут як тут, а там навиворіт. Оце так мене вмовляли єдиний раз, більш мене ніхто не вмовляв.»
