За почином гімназиста-галичанина Піпського страшну смерть юнаки зустріли співом. Прощаючись з життям, хлопці свідчили: “Ще не вмерла України...”
По багатьох роках замовчування ця тема — бій під Крутами — вже за часів незалежності проявилась у численних мемуарах, стала об’єктом військових та публіцистичних оцінок, багатьох наукових досліджень, поетичних присвят. Однозначної оцінки ні у спогадах учасників тих подій, ні у роботах сучасних істориків вона не мала. Проте безсумнівним залишається одне: бій під Крутами став яскравим свідченням високої гідності величних представників української нації, могутнім джерелом її духовної військової сили, наснаги і наполегливості в боротьбі за власну державність.
...Січень 1918 року для проголошеної ІІІ Універсалом 20 листопада 1917 року Української Народної Республіки ознаменувався загостренням політичної ситуації. Намагання більшовицької партії вихопити політичну владу з рук законно обраної Центральної Ради завершились крахом, і Раднарком зважується на збройне протистояння.
18 січня 1918 року Червона армія під загальним командуванням В. Антонова-Овсєєнка розпочинає рішучий наступ. А 22 січня Центральна Рада видає IV Універсал, згідно з яким проголошується повна незалежність Української Народної Республіки. На той час у Харківській, Катеринославській (Дніпропетровській) та Полтавській областях вже було насаджено радянську владу. Наступ на Київ очолив М. Муравйов. Червоні війська просувались двома напрямками: перший — під командуванням П.Єгорова — ішов уздовж залізниці Харків–Полтава–Київ, другий, під командуванням Ремньова, — Курськ–Бахмач–Київ. Наявних військових сил Центральної Ради для відбиття агресії було замало. Головним чином, українці були зібрані у дві ланки: загін Ф.Тимченка, який виступив проти Ремньова, і загін Запорозького Коша, який діяв на полтавському напрямку.
Основні події почали розгортатися навколо Бахмацького залізничного вузла. Щоб оборонити ворота до Києва, саме на цю ділянку фронту було вислано юнкерів 1–ї Київської військової школи імені Б. Хмельницького. Вона була зорганізована за почином українських юнаків, яких Лютнева революція застала у чинах “вольноопределяющихся” колишньої царської армії у Симбірську, підготовленими до вступу в офіцерську школу. Почувши про події в Україні, хлопці одностайно ухвалюють рішення повернутись до Києва. Їхнє бажання заснувати власну українську школу не поділяли діячі Військового відділу при Центральній Раді. Зібравши достатню кількість бажаючих навчатись військовій справі у Києві, — шляхом довгих наполегливих роздумів, клопотів та засідань на всіх рівнях влади, — врешті-решт було отримано дозвіл на заснування першої української військової школи в приміщенні колишньої Олексіївської військово-інженерної школи.
Для охорони Бахмацького вузла спочатку прибули дві сотні юнкерів, решта перебувала на різдвяних вакаціях. Коли юнаки повернулися зі свят, то побачили саму школу вщент пограбованою, проте це не завадило їм поспішити на допомогу оборонцям Бахмача. Таким чином, прибуло ще дві сотні юнкерів. У їхньому розпорядженні був саморобний бронепотяг під командою сотника С. Лощенка (за спогадами учасника бою Г. Дудки, бронепотягів було два, але один, справжній, найбільш боєздатний, був знищений ще до прибуття студентів). 14 січня для підсилення юнаків військової школи прибула 1-а сотня новоствореного Студентського куреня. Цей курінь почав формуватися на початку січня в Києві з добровольців — студентів Українського національного університету, Університету святого Володимира, гімназистів старших класів українських гімназій, слухачів школи військових лікарських помічників. Прибула сотня Студентського куреня, яка складалася з 115–130 чоловік. Командував нею поручник Омельченко. Загальна чисельність українського війська на цій ділянці складалася з близько 500 юнкерів, студентської сотні, 20 старшин. За окремими відомостями, до нас дійшли свідчення, що в бою брали участь також близько 80 вояків місцевого Вільного козацтва. Загальне керівництво боєм здійснював сотник А. Гончаренко, що був лектором тактики у юнацькій школі і курінним начальником її молодшого курсу. Озброєння було слабким: 16 кулеметів, одна гармата, старі “трилінійки”.
Проти наших юнаків виступала грізна сила більшовицького війська у складі загонів П. Єгорова, Р. Берзіня та С. Кудинського загальною чисельністю більше 5,5 тисяч чоловік (за іншими даними — майже 3 тисячі). Крім того, у самому Бахмачі було близько 2 тисяч збільшовичених робітників, які теж могли стати на сторону Червоної армії. Тому командування українським військом приймає рішення відступити до станції Крути і зайняти там оборонний рубіж. Головним його завданням було перешкодити рухові ворожих військ по лінії Бахмач — Ніжин, головній дорозі з Росії в Україну. Утримання столиці УНР — міста Києва — у руках національного уряду мало велике стратегічне значення, адже Україна на той момент була напередодні підписання Брестського мирного договору.
На ранок 29 січня українські позиції були готові до бою. Головний удар прийняли на себе юнаки Військової школи імені Б. Хмельницького. Їхні сили були поділені по обидві сторони залізниці: 3-я і 4-а сотні — по одному боці, 2-а сотня — на іншому, на самому їх краю — студентська сотня, яка мала перед собою багнистий терен. Студентська сотня була поділена на 4 чоти по 28-30 чоловік. Три чоти зайняли відведене їм місце оборони, а 4-а, що складалася з наймолодших та тих, що не вміли стріляти, разом з 1-ю сотнею юнкерів перебувала в резерві біля ешелону. Вибір позиції важко назвати вдалим, адже через багнисту місцевість насип був дуже високим. Оборонці Крут не могли бачити, що відбувається на протилежній стороні насипу, а зв’язок і гармата, яка теж була високо на насипу, були добре помітними і для своїх, і для ворогів...
Нині важко відновити усі подробиці справжньої картини крутянської трагедії, адже навіть спогади її учасників дуже різняться між собою. Сотник А. Гончаренко, який командував боєм, згадував, що мав напередодні телефонну розмову з М. Муравйовим, коли останній категорично — тоном наказу! — вимагав приготувати обід до зустрічі переможної Червоної армії, обіцяв пробачити юнкерам і розстріляти офіцерів. Передні загони червоних наступали в зімкнутих колонах, вочевидь певні втечі оборонців, бо зі станційної служби на їхні виклики по телефону ніхто не відповідав. Коли наблизились на відстань пострілу, наші відкрили нищівний вогонь. Під прямими пострілами червоноармійці зазнали великих втрат і змушені були негайно розосередити лави. Наступні їхні частини з ходу приймали бойовий порядок, утворивши лінію фронту. За спинами у більшовиків, знову ж таки за свідченням А. Гончаренка, були свіжі резерви і прихильно налаштоване населення...
Наші юнаки мужньо тримали оборону! Проте сили були надто нерівними... Тяжко поранений командир студентської сотні Омельченко був відправлений у лазарет. До Києва він так і не доїде, помре в дорозі. Присутність гармати під вправним її застосуванням сотника Лощенка додавала впевненості та відваги. Засніжене крутянське поле вкривалося трупами червоних та своїх. Настав час вивести з резерву 1-у сотню. За спогадами Л. Лукашевича та Г. Дудки, — учасників бою, — слідом за ворожим панцирним потягом сунула навала червоної піхоти трьома лавами. Наш поїзд, щоб уникнути оточення, змушений був відступити. Це відразу позначилося на постачанні боєприпасами, яке було майже унеможливлене гарматним обстрілом нашого тилу... Кулеметним вогнем ворога був знищений зв’язок між двома сторонами насипу. Ставало щодалі важче протистояти маневрам з повного оточення, що їх застосовували більшовики.
За таких умов А. Гончаренко змушений був віддати наказ на відхід до ешелону. Це був дуже тяжкий відступ. Набоїв ставало щомиті менше. Багатьом стрільцям рушниці перегрілись. Тоді вони, як і ті, що погано стріляли, стали віддавати свої набої кращим стрільцям, а самі чіпляли багнети, — сподіваючись на них як на останню свою зброю...
Забравши вбитих і поранених, українські вояки відступили до ешелону. При цьому першою відійшла Студентська сотня, а потім — за чергою — 2-а, 3-я і 4-а сотня юнкерів... 1-а сотня прикрила відхід вогнем...
Мало у кого лишалося по кілька останніх набоїв. Десь близько 17-ї години всі зібралися біля свого ешелону. Перевірка виявила відсутність однієї чоти Студентської сотні. Послана за ними розвідка повернулася ні з чим. Пізніше виявилося, що у сутінках юнаки заблукали і вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту більшовиками. Спочатку їх узяли в полон, а пізніше, коли більшовики порахували свої втрати, а вони становили не менше 300 чоловік, за одними свідченнями розстріляли, за іншими — закололи багнетами всіх 27 юнаків...
Страшну смерть свою юнаки зустріли — за почином гімназиста-галичанина Г. Піпського — співом!.. Великою незгасною вірою у свій народ, прощаючись з власним молодим життям, хлопці свідчили: “Ще не вмерла України...” Серед цих 27 юнаків був брат А. Гончаренка. Загальні втрати української сторони склали за одними даними близько 250 осіб, за іншими — майже 300...
Після звільнення України від більшовиків у Києві був створений організаційний комітет на чолі зі студентом С. Королем з метою віднайти і перепоховати вояків Студентського куреня. За спогадами Левка Лукашевича, який виконував доручення комітету, з великими труднощами була зібрана необхідна кількість домовин. Це було пов’язано з недавніми масовими розстрілами, що їх проводили у місті більшовики.
Неспокійні воєнні часи… Два студенти куреня — як ескорт сумної валки підвід з домовинами — повезли свій страшний вантаж на товарну станцію під акомпанемент стрілянини, що спорадично виникала на київських вуличках. Прибувши на місце, хлопці не змогли віднайти всі останки своїх товаришів. Окремих з них потайки поховали у різних місцях селяни, більшість була засипана самими більшовиками у кількох ямах, які зрівняли з землею. Майже всі, кого взяли у полон, були страшно знівечені, що дуже утруднювало впізнання. Одного з нерозпізнаних лишень у Києві впізнала мати за монограмою на сорочці…
Урочистий похорон відбувся за державний кошт з військовими почестями. Домовини з тілами забитих і розстріляних, накриті за старим українським звичаєм червоними китайками, провезли вулицями Києва. Біля місця поховання на Аскольдовій могилі, з якої відкривався чудовий краєвид на Дніпро й далекі чернігівські лани та ліси, відбувся траурний мітинг.
Михайло Грушевський у проникливій промові зазначив: “Вони щасливі, що могли купити своєю кров’ю такі вартості своєму народові”. Професор 2-ї української гімназії, старші учні якої вступили до Студентського куреня і майже всі загинули, порівняв героїв Крут з героями Термопіл. З того часу це порівняння назавжди залишилося за героями Крут, що поклали своє молоде життя на вівтар української державності. Всі бажаючі не змогли виступити, але у серці кожного знайшов гарячу підтримку наказ матері одного з тих, хто лежав на Аскольдовій могилі, письменниці Людмили Старицької-Черняхівської: “... заради цих юнаків-героїв ми повинні всі, що лишилися живими, поклястись на цій могилі — віддати Україні все наше життя. Тільки всесильною працею на життя України можемо ми поквітувати їх жертву та зняти з них тягар марної, німої смерті”...
Пройшли роки. Відійшов час німого забуття радянської доби. Нова Україна пам’ятає і нова Україна шанує своїх Героїв!.. І хто зна, можливо, Бог дарував нам незалежність без війни саме за ті ріки крові, пролитої всіма борцями за її волю, і найневинніша жертва цих юнаків і є платою за неї...
