”Принимай нас, Суоми-красавица, в ожерелье прозрачных озер!”. Із цією піснею Червона армія 70 років тому перетнула фінський кордон. Суомі — Фінляндія фінською. ”Красавица” зустріла радянські танки коктейлем Молотова: у тій війні фінські солдати вперше використали пляшки із запалювальною сумішшю

За пактом Молотова–Ріббентропа, підписаним у Москві в серпні 1939-го, Фінляндія відходила до радянської сфери впливу. Та впродовж десятиліть, офіційна версія про причини війни виглядала так: СРСР захотів посилити безпеку Ленінграда — на той момент кордон проходив за 30 км від ”колиски революції”. Керівництво Союзу запропонувало обмін територіями й вимагало розміщення своїх військових баз у Фінляндії. Фіни не поступалися.

29 листопада 1939-го СРСР розірвав відносини з Фінляндією, а вже наступного дня Червона армія розпочала воєнні дії. Перевага над фінами була цілковита: 425 640 радянських солдатів проти 265 тис. фінських, 2876 гармат проти 534, 2289 танків проти 26, 2446 літаків проти 270. У захопленому Червоною армією містечку Теріоки створено маріонетковий уряд на чолі з фінським комуністом Отто Куусіненом. Тож глава радянського уряду й нарком закордонних справ В’ячеслав Молотов заявив, що жодної війни з Фінляндією СРСР не веде, а допомагає новоствореному фінському урядові ”очистити країну від маннергеймівських банд”. Іще до початку бойових дій почали формувати Фінську народну армію. Її укомплектували фінами й близькими до них за мовою карелами, що служили в частинах Ленінградського військового округу. У боях вони участі не брали — їх берегли, аби пройшли парадом у фінських містах.

Менш чисельні фінські війська були мобільнішими за радянські.

— Мені було незрозуміло й дивно, чому росіяни не мали лиж і тому не могли відірватися від доріг, — згадував фінський полковник Ялмар Сііласву.

Уже в середині грудня радянський наступ захлинувся. Лінію Маннергейма — укріплення на фінсько-радянському кордоні, названі за іменем головнокомандувача фінської армії, — ані прорвати з ходу, ані обійти Червона армія не зуміла. Дві радянські дивізії та танкову бригаду, що йшли в обхід фінських укріплень, оточено й розбито.

Ліга націй засудила СРСР і 14 грудня виключила з організації як агресора. До Фінляндії прибули близько 12 тис. добровольців із 26 країн. Найбільше зі Швеції, Норвегії, Данії й Угорщини. Українські емігранти також збиралися організувати загін добровольців, аби воювати на фінському боці. Цим займався колишній офіцер армії Української народної республіки Юрій Горліс-Горський.

Радянський наступ відновили лише в лютому 1940-го. Наприкінці місяця вдалося прорвати лінію Маннергейма. Та бліцкриґ усе одно провалився: війна затягувалася. Від ідеї посадити в Гельсінкі ”народний” уряд радянське керівництво врешті-решт відмовляється. Натомість пропонує підписати мир законному урядові Фінляндії. Від нього зажадали територію в 13 разів більшу, ніж ішлося на переговорах перед війною.

Невдовзі після підписання мирного договору з’ясували, що поблизу нового кордону на фінському боці залишився великий паперово-целюлозний комбінат. А целюлоза важлива для виробництва пороху. Тож через тиждень після укладення мирного договору радянські війська просто анексували містечко з комбінатом.


Цибулько йшов в атаку з одірваною головою

У 1960-х, коли я вчився в школі, Велика Вітчизняна ще сяяла героїзмом. Але наші батьки, що її пройшли, майже не говорили про неї. Зате, сходячись, охоче розповідали про іншу війну, якої не було в підручниках, — Фінську. І згадували щось таке негероїчне. Батько розказував, як йому осколком снаряда сплющило котелок із супом. І про те, як в останній день війни лейтенант Цибулько йшов в атаку з одірваною головою. Її знесло снарядом. А він іще якийсь час ішов собі. А дядько Сашко казав, що ствол карабіна в бою розпікався — не доторкнешся, а хліб — навпаки, на фінському морозі ставав, як камінь. Дядькові там прострелили ногу, й він пропав би на снігу, якби його не виніс на собі Ілько Дрохва, батько нашої однокласниці.

Уявлялося, що тільки люди з нашої вулиці там і воювали. Що не дуже й далеко од правди: восени 1939-го їх разом забрали не просто в армію, а саме туди, на Фінську. Загалом там воювали 12 дивізій із Київського й Одеського військових округів. 44-та (Щорсівська) стрілецька дивізія полягла практично вся. Зав’язла в снігу, й фіни її знищили. Командирів згодом розстріляли перед строєм — свої.

Чому нашим батькам охоче згадувалася не пізніша Велика, а ота — Мала війна? Бо вона для них — перша і справжня. Настільки справжня, що 1941-го й далі вони вже не пережили нічого нового. Я зрозумів це, коли їх не стало. Зрештою, чужий досвід завжди розумієш із запізненням. Мій батько (75-й артилерійський полк 123-ї дивізії) писав своєму батькові тоді: ”Тату, ось візьмемо у фінів Виборг — і війна закінчиться!”. А його батько в юності служив у тих краях в російському імператорському флоті й знав, що таке фортеця Виборг, і відповів: ”Дурні ви, сину, якщо так думаєте!”. Вони не взяли міста штурмом. Це там лейтенант Цибулько ходив в атаку без голови.

За три місяці у Фінляндії загинуло більше, ніж в Афганістані за 15 років

Уже котрий рік, у кінці листопада, мені телефонує киянин, полковник Григорій Гаращенко. Йому 90 літ. На Фінській він був кулеметником 95-ї дивізії, поранений якраз під Виборгом. Полковник питає щоразу одне: чому в нас досі нема пам’ятника солдатам тієї війни. Бо ”афганцям он скільки пам’ятників, а нас же за три місяці у Фінляндії загинуло більше, ніж в Афганістані за 15 років”.

Коли він був молодший, то їздив на зустріч із фінськими ветеранами, відвідав місця колишніх боїв. Був і в Лапландії, де загинула та Щорсівська дивізія. Тисячі її солдатів залишилися лежати у високому, до метра, снігу. Поховати стільки людей — клопітно, бо земля глибоко промерзла. А коли настала весна, ті солдати помалу опустилися на дно лапландських боліт. І ось тепер там, у місті Суоякссалмі, каже полковник Гаращенко, він бачив конус із чорного каменю — пам’ятник тій нашій дивізії. Той обеліск поставили фіни.