Під час широкого народного руху 20-30-х років XVII ст. зросло чимало талановитих козацьких ватажків iз багатим військовим досвідом і політичним мисленням. У козацькому середовищі все більше утверджується ідея української автономії y складі Речі Посполитої, яку успішно використав у майбутньому Богдан Хмельницький. Палким її прихильником був i запорозький ватажок Яків Острянин, або Остряниця.

Виходець з остерського боярства, яке з посилення польського гніту в Україні масово вступало до лав козацтва, Яків Стефан Іскра Острянин ще, за версіями істориків, зустрічається в літературі під іменем Яцька Степана, Стефана. Цілком імовірною здається перша згадка про нього за 1621 р., зважаючи на традицію спільних дій запорожців і донських козаків проти турецько-татарської агресії. Посланець московського царя боярин Семен Опухтін, прибувши з Дону, розповідав у Посольському приказі: «Ходили де з Дону на море на добычу атаманы и казаки, атаман Василей Малыгин, а с ним 1300 человек да с ними же запорожских черкас 400 человек. Атаманы были у всех черкас и казаков большие: черкашеня Сулим, да Шило, да Ятцкой».

Справді, Іван Сулима часто здійснював походи разом з донцями до Азова, Керчі, Кафи, Кілії та Ізмаїлу й навіть інколи зимував на Дону. Участь Якова Острянина в експедиціях запорожців дала йому можливість здобути не лише військовий досвід, а й авторитет серед січового товариства.

Спираючись на заслуги перед Річчю Посполитою, українське козацтво після Хотинської війни 1620-1621 рр. намагалося розширити права і привілеї, а також підтримувало прагнення добитися офіційного визнання православної ієрархії на чолі митрополитом Іовом Борецьким. Ці питання складали основу козацької інструкції на сейм 1625 р. Послами до Варшави були Острянин, Ілляш Федорович і Дацько Гордієнко. Як це траплялося й раніше, вирішення українських справ сейм переніс на майбутнє, що стало однією з причин козацького повстання під проводом гетьмана Марка Жмайла в 1625 р. Участь в ньому Якова Острянина досить вірогідна, оскільки головну рушійну силу становило реєстрове козацтво. Збільшення реєстру до 6 тис. чоловік за Куруківською угодою не зняло напруги в козацькому середовищі. Навпаки, з кінця 20-х років нереєстрові теж обирали власного старшого або ж гетьмана, створюючи грізну силу для польського режиму в Україні.

За іншою версією, Острянин був y минулому боярин, виходець із дрібних служилих людей y Литві. Він наймався для охорони шляхетських дворів, служив при селітряних варницях шляхтича Обалковського y Дикому Полі. Звідти, неспроможнии більше терпіти наругу, наприкінці 1629 р. втік на Запорожжя. Власті за намовою Обалковського переслідували втікача, вимагали його видачі. Та коли наступного року спалахнуло козацько-селянське повстання під керівництвом Тараса Федоровича, Остряниця бере у ньому найактивнішу участь.

Гетьману Тарасу Федоровичу вперше вдалося об"єднати всі козацькі сили і успішно протистояти кварцяному війську. Згідно з Переяславською угодою (1630), козацький реєстр збільшувався на дві тисячі чоловік. Один із полків, що перебували на королівській службі, очолював досвідчений Яків Острянин.

Під час Смоленської війни (1632-1634) полк Якова Острянина вступив на територію Московської держави в районі Севська. Подальший шлях його проліг до Білгорода. Воєвода Михайло Волинський сповіщав до Рокадного приказу, що 22 липня полк Острянина розпочав осаду міста. Козакам не вдалося штурмом здобути замок, тому вони спалили передмістя і відійшли до Путивля. 3 початку 1634 р. головна увага уряду Речі Посполитої була зосереджена на організації сил під Смоленськом, але звісток про участь у цій кампанії Якова Острянина немає. Ймовірно, причиною його повернення в Україну стали протиріччя з керівником сіверського напрямку польсько-шляхетських військ Яремою Вишневецьким, наймогутнішим магнатом Лівобережжя. Відомо, що під час козацьких виступів проти місцевої влади на Полтавщині взимку 1634-1635 рр. один із повстанських загонів очолював Яків Острянин, який осів поблизу Полтави, y межиріччі Ворскли і Коломака. Крім Ковжижі Якову Острянину належало й урочище Соколиний Байрак. Права на володіння частиною останнього добивалася в полтавському суді (1668) його дочка Марія. В сім"ї Острянина зростало два сини - старший Іван і молодший Иосип. Життя постійно приносило нові тривоги й випробування для козацької родини.

Влітку 1637 р. на Подніпров"ї спалахнуло козацьке повстання під проводом гетьмана Павла Бута, більше відомого в народі як Павлюк. Головні його сили зосереджувалися поблизу Черкас, а універсали із закликами до боротьби з польсько-шляхетським пануванням розійшлися по багатьох селах, містах і містечках України. Особливу надію Павлюк покладав на Лівобережжя, де проживала значна частина непокріпаченого селянства і козаків. Заклики мали величезне значення для розгортання повстання. Чернець домініканського ордену Шимон Окольський, який у чині військового капелана супроводжував коронне військо в 1637-1638 pp. в Україні писав: «Зрадівши такій оказії, чернь і піддані-випищики, непослушні реєстрові, швидко почали збиратися в загони, наїжджали в шляхетські домівки, міста, замки та українські маєтності князя Ієремії Вишневецького, бунтували підданих проти власних панів, забороняючи їм відбувати повинності на користь останніх, зневажали уряди». На Чернігівщині активно діяли повстанські загони Івана Коростеля, Пирога, Носка, на Київщині – Кизима, на Полтавщині – Кизименка та Якова Острянина. Проте Павлюку не вдалося зібрати воєдино численні козацькі загони, що стало однією з причин поразки повстання.

Присягу на вірність королю від імені реєстрових поблизу Боровиці 14 грудня 1637 р. підписав писар Богдан Хмельницький. Відразу після цієї урочистої акції частини кварцяного війська були направлені на Лівобережжя для розправи над вагонами народних месників. Після одного з боїв під Полтавою Яків Острянин відійшов на Запорожжя. За участь у козацько-селянському повстанні його родинні маєтності поблизу Києва привілеєм Владислава VI від 22 березня 1638 р. передавалися у володіння жовніра корогви Самуїла Лаща шляхтича Мацея Ломанського.

В той час на Запорозькій Січі гуртувався кількатисячний козацький загін. Були в ньому й соратники Павлюка – Дмитро Гуня та Карпо Скидан, які готувалися до нового виступу. Водночас власті за королівським наказом у лютому 1638 р. зорганізували каральну експедицію для остаточної розправи над «бунтівниками». Її очолив старший комісар Казимир Мелецький. Коронний гетьман Станіслав Конецпольський вручив йому спеціальну інструкцію, в якій містилася вказівка про повернення із Запорожжя до своїх панів виписаних з реєстру і спалення всіх козацьких чайок. В разі опору Січ на Базавлуці підлягала знищенню. До експедиції, крім кварцяного війська, були залучені й 4 тисячі реєстрових козаків, очолюваних Ілляшем Караїмовичем.

Шляхетське посольство повернулося з Січі з відповіддю про недоцільність переговорів щодо виписаних з реєстру та їх повернення на волості. Спроба штурмом оволодіти козацькою твердинею не принесла бажаних результатів. Значна кількість реєстрових, заздяки агітації Острянина, також у цей час перейшла на бік запорожців.

Після того як штурм карателів буловідбито, на Січі відбулася козацька рада, на якій гетьманом було обрано Якова Острянина. Разом з Дмитром Гунею, Карпом Скиданом, Матвієм Незнанським та іншими сподвижниками він провів велику підготовчу роботу напередодні збройного повстання. Їхні листи, універсали й грамоти розповсюджувалися майже на всіх українських землях, доходили навіть у віддалені міста і села Поділля, Волині та Покуття. Нерідко місію розповсюджувачів, а водночас і розвідників виконували священики, ченці, жебраки та бандуристи. З проханням про допомогу в боротьбі проти шляхти із Запоріжжя виїхало посольство на Дон. Незабаром звідти прибули запорожці, які брали участь у штурмі Азова, і загін донських козаків.

10 березня 1638 р. Яків Острянин видав універсал, в якому підкреслювалась мета виступу повстанського війська із Запоріжжя: «скинути при божій помочі з вас, народу нашого православного, ярмо, неволю і ляхівське тиранське мучительство, щоб помститися за вчинені образи, розор і катівські ґвалти». Досить чітко звучала пересторога про небезпеку, яка загрожувала повстанню з боку реєстрової старшини. Тому підготовку до виступу рекомендувалося проводити таємно, читати листи і грамоти під присягою «між своїми людьми».

Повстанці планували відрізати розташовані на Лівобережній Україні шляхетські загони Правобережжя і розгромити їх. З цією метою вони розділися на три частини. Головні сили на чолі з Яковом Острянином рушили лівим берегом Дніпра. В напрямку Чигирина по Правобережжю направилися загони Карпа Скидана, які охороняли підступи до Дніпра із заходу, звідки могли з"явитися шляхетські підкріплення. Кілька сотень повстанців під керівництвом Дмитра Гуні піднімалися вгору по річці на човнах для захоплення головних переправ. За свідченням сучасників, повстанське військо налічувало близько 16 тисяч чоловік. Сучасник зафіксував: «Острянин виступив із Запорожжя з великим і непереможним військом, з доброю артилерією, з розрахунком на обіцяну допомогу і прихильність населення, здатного зрадити Речі Посполитій: одні готували порох, інші поставляли людей, гроші і провіант, влаштовували шпиталь у Трахтемирові; Межигірський монастир шле їм благословіння і Печерський віддає честь, на водах уже готові переправи; самі річки Псел, Сула, Стариця і Дніпро несуть Острянину: veni, vidi, vici».

Повстанці швидко підійшли до Кременчука, Максимівки, Пиви, Чигирин-Діброви і за підтримки місцевого населення розгромили шляхетські гарнізони і зайняли переправи через Дніпро. Впевнившись у міцності тилів, Острянин рушив на Хорол, а потім вирішив зупинитися в Говтві – дочекатися підкріплення. Місто розташувалось у межиріччі Псла і Говтви і було оточене лісами та болотами, що сприяло організації оборони. Повстанці укріпили міський замок, насипали високий земляний вал між берегами річок. У щоденнику польського капелана Окольського міститься досить цікаве уточнення організації оборони: «На валах розставили тисячі людей, кілька сот було розміщено для охорони воріт та веж, а у передовому шанці – артилерію, крім того на височинах розмістили чаклунів і чарівниць, щоб вони мали змогу здійснювати заклинання над порохом, гарматами, повітрям і вогнем».

В другій половині квітня коронне військо на чолі з C. Потоцьким вирушило з Лубен через Хорол до Говтви. Звівши земляний вал проти шанців повстанців, карателі зробили спроби силами німецької піхоти і реєстрових козаків оволодіти мостом через Псел проти головних воріт міста, але були зупинені шквальним артилерійським вогнем. У цей час загін запорожців зайшов до них у тил, перегородивши завалами з колод шлях до відступу. Кавалерія, опинившись y пастці, не змогла атакувати, тому піхота відійшла від замкових стін і розпочала зводити укріплення з протилежного боку. Наступного дня перевага козаків стала очевидною, і коронне військо, втративши близько 3 тисяч чоловік, почало тікати в напрямку Лубен. Однією з причин невдалого початку експедиції Окольський називав недооцінку сил повстанців, на яких дивилися як на пастухів і робітників, а тим часом «серед них знайшлися б достойні називатися рівними по хоробрості Цінціннату, який від плуга був закликаний у диктатори, чи Фемістоклу».

Перемога Якова Острянина змусила противника змінити тактику. Потоцький зосередив відступаючі загони на лівому березі річки Сули проти Лубен і послав гінців y Бар та на Покуття по допомогу. Вибір місця для табору в центрі володінь магната Яреми Вишневецького виявився не випадковим. У Лубнах знаходилися склади зброї і боєприпасів, а саме місто стояло на стику важливих шляхів Лівобережної України і могло стати зручним оборонним пунктом. Водночас ряди повстанців поповнювалися сотнями селян та міщан з Полтавщини та Чернігівщини. З боку Києва до Острянина рухалися загони повстанців під керівництвом Соломи, Мурка, Сави.

3a словами Окольського, «козаки були впевнент у своєму успіху і вже розподіляли Україну між своїми ватажками: одному віддавали Переяслав, іншому Київ, третьому Волинь». Отже, можна стверджувати, що в ході боротьби з польське-шляхетським військом y свідомості повстанців поступово утверджувалась ідея автономного устрою козацької України в складі Речі Посполитої. Яків Острянин мав намір провести вирішальний бій проти коронного війська під Лубнами до підходу туди полчищ Я. Вишневецького і М. Потоцького з Правобережжя.

Але військо С. Потоцького встигло зайняти вигідні позиції між річками Сулою й Солоницею, одержало в підкріплення кілька шляхетських загонів і приготувалося до оборони. Вранці 6 травня після артилерійського обстрілу противника козаки пішли на штурм його табору. Численні втрати з обох боків та настання ночі припинили побоїще. Залишки шляхетського війська перейшли по мосту через Сулу і заховалися за міськими мурами. Продовжувати облогу Лубен після виснажливої битви повстанці не мали сил. Гостро відчувалася відсутність боєприпасів та свіжих підкріплень.

Враховуючи ці обставини, Острянин почав відводити своє військо до Миргорода, де знаходилися селітряні варниці та склади пороху. Стефан Потоцький з розвідувальною метою послав за відступаючими кілька сотень кінноти. Проте в кількох верствах від Лубен шляхтичі зустрілися з повстанським ополченням на чолі з Путивльцем та Ріпкою, до якого входило й 500 донських козаків. Жовніри виманили противника на укриту місцевіть і оточили, а з прибуттям С.Потоцького зав"язався нерівний бій, який тривав до сутінок. Наступного дня жовніри все ж подолали опір повстанців. Потоцький спочатку оголосив про помилування при умові здачі Путивльця, але не стримав слова, і озвіріла шляхта вчинила жорстоку різанину серед повстанців.

Поповнивши військо в Миргороді, Острянин розпочав наступ через Лукім"я до р.Сліпорід. Зупинившись на правому її березі між Яблуневим і Лубнами, він знову відправив закличні листи й універсали на Подніпров"я. Під їх впливом у боротьбу включалися й жителі Правобережжя. Так, у районі Києва діяв великий загін народних месників під керівництвом Сави. Близько 5 тис. повстанців, очолюваних запорожцем Нестором Бардаченком, здійснили бойовий рейд з Трахтемирова, через Ржищів, Стайки, Трипілля до Києва. Шляхта, міська адміністрація і гарнізон жовнірів заховалися за міськими стінами. Польному гетьману М.Потоцькому для протидії повстанцям довелося послати полк коронного стражника Самуїла Лаща, але вони відійшли на Труханів острів, а потім робили спроби з"єднатися з Острянином.

Розмах повстання серйозно турбував уряд Речі Посполитої. 25 квітня Владислав IV видав спеціальний універсал про негайну виплату грошей коронному війську. Дізнавшись про наближення нових шляхетських сил, Яків Острянин розіслав сторожові загони, щоб перекрити шлях від Бикова, Пирятина і Переяслава до Лубен. Цим відразу ж скористався C. Потоцький, до якого 19 травня підійшов Я.Вишневецький. Об"єднане військо несподівано напало на табір Острянина. Оборона тривала до настання сутінків, після чого повстанці відійшли до Лукім"я і далі в Жовнин. На місце повстанського табору вранці прибув загін на чолі з полковником Сокирявим, але застав там лише шляхту. За словами Окольського, «то був старий козак, знайомий з морем і відомий керівник бунтів, знав він багаю хитрощів і чар, заклинань на рушниці, і на хвороби, справжній запорозький характерник». Козаки організували засіку в лісі на болотистій місцевості і два дні тримали оборону, завдаючи втрат коронному війську. Під час бою Сокирявий потрапив у полон, чому зі слів сучасника, карателі були дуже раді, ніби схопили самого Острянина. Лише невелика частина загону через болота пробилася до основних сил.

Кіннота C. Потоцького з ходу атакувала нові позиції повстанців під Жовнином. Відчайдушна оборона зупинила наступальні дії шляхти, але перевага коронного війська стала очевидною. Втративши надію на успіх, ватажок повстання кинув своїх побратимів напризволяще та із загоном, до якого входили полковники Василь Боговцов і Онуфрій Попов, осавул Іван Гордєєв і писах Філон Юр"єв, сотники Михайло Переяславець, Мартин Розсоха, Богдан Матюшенко, Дем"ян Бут і кілька сотень рядових повстанців, залишив табір під Жовнином і переправився через Сулу, щоб перейти на територію Московської держави. Всього на чолі з Острянином за московський кордон перейшли більше 3 тис. чоловік.

Прибувши до Білгорода, Яків Острянин у розмові з місцевим воєводою Петром Пожарським висловив бажання стати на службу московського царя. У грамоті Розрядного приказу говорилося: «… били челом государю гетман; Яцко Острянин и они, полковники, и черкасы, мещане, пашенные люди с литовской стороны пошли на наше имя на постоянную службу от жестоких гонений и от смертельного убийства папежан польских людей, не желая быть в папежской вере». Невдовзі їх прохання було задоволене. Козакам надавалося Орське жалування за охорону південного прикордоння Московської держави. Для постійного поселення визначалося Чугуївське урочище. Цікаво, що прибувші селяни зараховувалися до розряду державних, а міщани й козаки прирівнювалися у правах до російського козацтва. Крім того, козакам надавалася земля в розмірах, відповідних до службового чину.

Вже в лютому 1639 р. білгородський воєвода доповідав у Москву про завершення зведення Чугуївського городища українськими переселенцями. Нерідко жителям Чугуєва доводилося вступати в бій з кочівниками: «… російські служилі люди на чолі з Наумом Ізвізцовим і українські козаки під проводом Якова Острянина с татары билися и побили на приступе татар многих людей и переранили». Однак через деякий час виник розлад серед козаків. Моливо, вони не могли більше зносити утиски російського воєводи Щетиніна. А можливо, не могли простити ватажкові, що він їх сюди завів, здавши повстанську армію полякам. Хоч як там насправді, але навесні 1641 р. Острянин загинув від рук козаків.

На початку липня син Острянина Іван їздив в Україну просити дозволу повернутися. Майже всі козаки з Чугуєва повернулися в Україну. Іван Острянин оселився поблизу Полтави на батьківщині, заснувавши слободу Іскрівку. Його дочка Євдокія вийшла заміж за пасинка Богдана Хмельницького Данила, а сини Іван та Захарій зайнялися лицарським ремеслом. У реєстрі Війська Запорозького за 1649 p. Іван Остряниця записаний полтавським сотником, згідно з існуючою традицією під прізвищем Іскренко. В ході Визвольної війни українського народу 1648-1657 pp. він продовжив справу батька.

За книгою Анни Градової «Гетьмани України. Історії про славу, мудрість і відвагу.»